***

Сьогодні я помітила, що люблю довгі поїздки маршрутками. А особливо, люблю стояти в заторах в центрі міста.

Ідучи, по-обіді, додому я мала подолати спочатку відстань у півтори години, а потім, пересівши на іншу маршрутку, зупинка якої за 15 хвилин ходьби від зупинки на котрій я вийшла, і проїхати ще 20 хвилин. Довгий шлях, чи не так?

У ролі пасажира першої маршрутки я і потрапила в заторах. І, знаєте, це було неймовірно. Спочатку я вивчала людей в автобусі: кожен був якимось особливим, ніщо нікого не об'єднувало. Хтось усміхався, хтось був злий, а у когось взагалі ніяких емоцій не було.

Після цієї важливої справи я розпочала розглядати будинки, адже мій маршрут пролягав через стару частину Львова. Фасади були простими. Важко було знайти щось помпезне і неймовірне, але ця простота і була неймовірною. Якби архітектори були живі - я б подарувала кожному хоча б по плитці шоколаду. Я подивилась на Львів по-новому. Вбачала красу в простості. Роззявлені роти туристів завжди мене дивували, але сьогодні я сама була такою. Я побачила стільки нового. А варто було просто підняти голову, яка завжди опущена. Варто просто подивитись на щось з іншого ракурсу...і зараз я не лише про місто. Новий, свіжий погляд - це завжди цікаво.

Чесно кажучи, я навіть почитати встигла. Люблю читати в транспорті. Це якось впливає на моє мозкове "травлення". Так народжується маса ідей, картинок, думок, які потім можна викласти тут або на папері...або спочатку на папері, а потім тут.
А зараз сиджу і думаю: дві години часу...а стільки думок. Важко уявити скільки б ідей з'явилося в моїй голові, якби я їхала кудись далі.
Власне, я люблю поїздки. Люблю автобуси і поїзди. Люблю оцей галас і стукіт коліс. Люблю ту атмосферу. Хочеться творити.
Не хотілось виходити, бо так добре їхалося. Не хотілося виходити, бо так добре думалося...