День вперед, день назад...Яка різниця? Сьогодні я робила те, що робитиму завтра, а завтра буду робити те ж саме, що і позавчора.
Кожен день чимось нагадує усі попередні... та і майбутні. Чи не час щось змінювати? Час. Але ніхто не знає як і що. Дехто навіть не розуміє навіщо, бо все в нього і є і всього він досягнув... А хіба відсутність повторів, буденності не  досягнення? Варто задуматись, мабуть...
Їдеш в автобусі. І що ти бачиш? Нахмурені лиця ( а інколи навіть сплячі), тонну негативу і оцінюючі погляди. І так роблять всі. І навіть Ти ( так, той, хто це читає). Робиш так тільки тому, що так звик,хотів наслідувати з дитинства серйозних старших і тепер навіть не помічаєш, що робиш все так само, як і уся ця сіра маса. І ні. Я кажу "сіра", бо я знаю що бачу і відчуваю саме сірість, сирість і гниль, а не тому, що "сіра маса" - це опис людей, які все роблять однаково. Ці всі люди, як величезна грозова хмара, яка ніяк не може вилити всю воду, а люди - біль страх і невдоволення. Усім підходить бути, такою собі, губкою, яка всотує все негативне звідусіль. Насправді. У кожному з нас стільки поганих емоцій, що коли випаде цей "дощ" - "повінню" покриє всіх навколо. А тепер уявіть, що станеться, якщо ця "злива" почнеться у всіх одночасно? Це буде війна. Не фізична. Моральна. Кожен почне тиснути на іншого, поки слабший не витримає і зламається.
Тож моє головне питання до кожного: чи не час змінитись? Починати треба з себе і вбити в собі цей негатив, усміхнутись дитині чи допомогти бабусі, бо ти людина...
Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні. (В. Симоненко)

22.06.2014р.                                                                                                                            22:27

***

   Все просто. Ми б зробили все, аби бути з людиною, якій ми не потрібні та не помічаємо ту людину, яка завжди поруч. Все здається таким складним, але це все дуже і дуже просто.

   Ми б змінювали все. Ми б змінювали себе, все і всіх навколо, щоб тільки сподобатись комусь. Чомусь так повелося, що важлива думка всіх навколо. МИ хочемо виглядати гарно, впевнено. В кожній компанії у нас своя маска...а навіщо? Хороший знайомий сказав мені: "Якщо людина хоче на тебе не реагувати, то хоч лусни від старань. Людина не поміняється". А й справді. Але чому тоді ми хочемо і можемо змінитись заради когось? Я лише зараз усвідомлюю свою величезну помилку в цьому. І, дякую, за це, до речі, цьому ж хорошому знайомому. 

   Може досить бути кимось розумнішим/красивішим/цікавішим/веселішим, ніж ти є? Навіщо це? Ніхто ніколи не буде цінувати твоїх змін. Якщо хочеш змінюватись, то лише самовдосконалюватись. Тільки так і ніяк інакше. Розвивати себе. РОЗВИВАТИ, а не змінювати. Бо зміни рідко несуть за собою щось дійсно вартісне. 

  У кожного з нас завжди буде кілька людей, для яких ми будемо дивом, щастям, всесвітнім втіленням добра і розуміння. І цих людей треба цінувати. Хоча ні... для початку їх треба помітити, а тоді цінувати, часто обіймати, говорити, що цінуєте, любите, намагатись бути СОБОЮ для них і для себе, в першу чергу. І більше нічого. І більше ні для кого.

треба

Мені треба, щоб я могла ділити з кимось сидіння в маршрутці і навушники. Щоб я мала з ким бігати під дощем і співати, навіть, якщо немає голосу.

Мені треба, щоб мене виганяли спати. Щоб кричали на мене, коли я взимку без шапки, а восени - без парасольки. Треба, щоб хтось турбувався чи я їла і чи тепло одягнена, бо можу захворіти... І, клянусь, якби в мене була така людина, я б кожного дня робила щось на зразок пропущеного обіду, бо коли тебе сварять через таке - це божественно.

Мені треба, щоб мені телефонували, якщо втраплять в халепу, а потім дякували смачнющою кавою-латте і круасаном з вишневим джемом.

Мені треба, щоб мене могли і хотіли слухати. Я говорю не так часто і не так багато, але тоді, коли говорю - хочу уваги. Хочу, щоб мене розуміли, допомагали і підтримували.

Мені треба, щоб можна було сісти і помовчати. І це було б цікаво, приємно. Щоб все було зрозуміло без зайвих слів, емоцій...просто мовчанка і все зрозуміло.


Мені не треба, щоб хтось читав це все і казав, що все ще буде.

І так буде. Я знаю, бо чому ні?

***

Сьогодні я помітила, що люблю довгі поїздки маршрутками. А особливо, люблю стояти в заторах в центрі міста.

Ідучи, по-обіді, додому я мала подолати спочатку відстань у півтори години, а потім, пересівши на іншу маршрутку, зупинка якої за 15 хвилин ходьби від зупинки на котрій я вийшла, і проїхати ще 20 хвилин. Довгий шлях, чи не так?

У ролі пасажира першої маршрутки я і потрапила в заторах. І, знаєте, це було неймовірно. Спочатку я вивчала людей в автобусі: кожен був якимось особливим, ніщо нікого не об'єднувало. Хтось усміхався, хтось був злий, а у когось взагалі ніяких емоцій не було.

Після цієї важливої справи я розпочала розглядати будинки, адже мій маршрут пролягав через стару частину Львова. Фасади були простими. Важко було знайти щось помпезне і неймовірне, але ця простота і була неймовірною. Якби архітектори були живі - я б подарувала кожному хоча б по плитці шоколаду. Я подивилась на Львів по-новому. Вбачала красу в простості. Роззявлені роти туристів завжди мене дивували, але сьогодні я сама була такою. Я побачила стільки нового. А варто було просто підняти голову, яка завжди опущена. Варто просто подивитись на щось з іншого ракурсу...і зараз я не лише про місто. Новий, свіжий погляд - це завжди цікаво.

Чесно кажучи, я навіть почитати встигла. Люблю читати в транспорті. Це якось впливає на моє мозкове "травлення". Так народжується маса ідей, картинок, думок, які потім можна викласти тут або на папері...або спочатку на папері, а потім тут.
А зараз сиджу і думаю: дві години часу...а стільки думок. Важко уявити скільки б ідей з'явилося в моїй голові, якби я їхала кудись далі.
Власне, я люблю поїздки. Люблю автобуси і поїзди. Люблю оцей галас і стукіт коліс. Люблю ту атмосферу. Хочеться творити.
Не хотілось виходити, бо так добре їхалося. Не хотілося виходити, бо так добре думалося...