Небо, мрії

Небо сьогодні не таке як завжди. Воно похмуре, хоча час від часу, визирає сонце. Щоправда, це сонце нічого не змінює. Небо далі вкрите хмарами, але ці хмари не такі, як кожного дня у Львові. В них є щось таке величне. Таке, ніби зараз вони розступляться і з небес зійде королева чи король або якась інша шановна персона. Від цієї величності мені важко дихати і починає боліти голова. Я крокує вулицею і розумію, що час бігти додому, поки не пізно. Проте вирішую піти пішки, а це якихось 35 хвилин звично швидким кроком.
Отож, іду я, начебто не поспішаючи, але в середині таке відчуття, ніби як кудись запізнююсь, і тому пришвидшую темп. не розумію навіщо, адже я просто йду додому. По правді кажучи, я не люблю сидіти вдома. Атмосфера не так чи що? просто не люблю там перебувати, тому намагаюсь не бути вдома як-можна довше, щоб встигнути засумувати за рідною кімнаткою.
Я підняла очі до неба, щоб побачити чи не буде часом грози чи зливи якоїсь. Воно далі було таким безмірно величним, пропускало крізь себе дрібне проміння. Я вже уявляла, що там дійсно хтось з монархів або хтось неймовірно важливий, а проміння не від сонця, а від цієї людини.
Хотілося б побачити появу особи, яка вже встигла стати моїм кумиром, але, на жаль,  я вже була біля будинку, а стовбичити під під'їздом теж не дуже нормально. Зрештою, я маю маленький затишний балкон у свій кімнатці.
Швидко переодягнувшись, я поспішила на балкон чекати появи королеви Британії або короля Іспанії. Звісно, ні однієї, ні іншого я не дочекалась. Натомість відразу по заході сонця почалась злива, а хмари підсвічувались отим чарівним вогнем сонця, що заходить. Це було незабутнє видовище.
Небо сьогодні не таке як завжди. А зустріти монарха тепер моя заповітна мрія.

осінь 2013

Йшовши вулицею, я підняла очі вгору й помітила, що почав падати дрібний сніг. За декілька тижнів із неба не впало жодної сніжинки, тож для мене і такий сніг був щастям.
Останнім часом, у моєму житті було не так багато часу, щоб відчувати себе щасливою: безліч справ, передсвяткова метушня...останні тижні пролетіли в шаленому темпі. І ось, зараз, я поволі йду вулицею, бо знаю, що через 15 хвилин я зможу взяти свою улюблену книжку чи блокнот, сісти у своє улюблене крісло і робити те, що найбільше люблю: читати або писати. Я безмежно вдячна тим людям, що вигадали книжки і блокноти.На фоні буде грати легка музика, на столі горітиме свічка з запахом лаванди, біля мене муркотітиме моя кішка...Ось воно щастя! Ми так часто не бачимо його, шукаємо у закутках, а воно ось тут, зовсім поруч.
Сніг став більш лапатим і все навколо поступово біліло. Люблю зиму за такі моменти. Ще трішки і я буду вдома. Я шукаю ключі, відчиняю двері, роздягаюсь, прямую на кухню і ставлю чайник на плитку аби зробити собі кави. Моя кава не справжня і розчинна, але я чомусь її дуже люблю...Я приготувала свій напій і поспішаю до свого крісла. Все так, як я планувала: блокнот, ручка, поруч книжка (про всяк випадок), теплий коцик, кава і ніжне муркотіння кицьки. Ось воно щастя! В маленьких, але дуже важливих речах.

без назви, без сюжету і без тебе

Ранок розпочався не з кави, не з чаю, не з погляду в вікно і навіть не з думки, що я кудись запізнююсь. Ранок розпочався з тебе.
Спершу, ти мені наснився. Це були, такі собі, ідеально-нереальні хвилини. Ти був поруч, варив мені каву, а я робила нам тости з смородиновим варенням. Був теплий літній ранок, біла чиста кухня, маленьке сіре кошеня... Загалом мій ідеальний сценарій. Не знаю навіщо я це пишу. Мабуть, сподіваюсь, що ти це якось прочитаєш і тобі сподобається.
Я прокинулась на моменті, коли ти дякував мені за сніданок. Подивилась у вікно. Це була повна протилежність сну: сірий і вологий ранок, темна і холодна квартира, чай і яєчня. Я сиділа і думала про те, що мені наснилося. Думала про тебе. Деколи я наказую собі не думати. Не лише про тебе, а взагалі не думати. Хочу, щоб мій мозок відпочивав від моїх вигаданих і нездійсненних історій. А деколи, я навпаки хочу, щоб думок було дуже-дуже багато, щоб зайняти себе чимось.Бувають дні, коли я хочу знайти тобі заміну, щоб не мучитись без тебе, а бути хоча б трішки щасливою.
Я уже допивала свій чай і пролунав дзвінок у двері. Хто це може бути так рано? Мабуть, з ЖЕК'у або сусідка знизу хоче залишити мені свого старого рудого кота на тиждень, поки буде в відрядженні. Я вирішила не відчиняти, але дзвінок лунав ще раз і ще раз. Я глибоко вдихнула, на хвилю закрила очі і таки пішла відчиняти двері. На порозі стояв...ти? Ти ніколи не приходиш до мене.
-У тебе є кава? - досить дивно і навіть не привітавшись ти рушив на кухню.
-Так он там, у шафці.
Ти заварив нам по горнятку кави, ми сиділи і мовчки її пили. Я досі не розуміла, що відбувається і чому ти так рано тут. Коли ти почав говорити, мені на хвильку здалось, що це все сон. Ти говорив про себе, згадував про мене... про нас. Все було дивно.

Що було далі? Не знаю, бо продзвенів будильник. Я знала, що такого не може бути. Попрямувала на кухню, зробила чаю, яєчню...Дзвінок в двері. Хто там? Ти?