середа, 31 грудня 2014 р.

#2014

Варто визнати, що 2014 став роком змін для всіх і я не виняток.
Як би банально не звучало, але... час підсумувати що і як було цього року.

Розпочиналось все не так і погано. По правді, я вже майже була впевнена, що принцип "як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш" працює.
Мабуть, саме літо стало тією порою, що мене змінила. В цей час відбулись зустрічі з людьми, які досі є в моєму житті (і я дуже вдячна їм). В цей же час я почала помічати зміни в своїх смаках, своїй поведінці, ставленні до людей. Якщо до когось я ставала ближче, то від іншого відразу віддалялась. І це стало закономірністю, яку було дуже важко виправити. Потрібно було навчитись розділяти свій час, визначати пріоритети, відмежовувати себе від чогось, що мені не подобалось, писати списки справ, щоб встигати робити все і зі всіма потрібними людьми. Виходило важко, але це ввійшло в звичку і зараз, в цьому плані, насправді, все добре:)
Головний висновок, який я отримала після цього літа: навчись триматися того, що любиш і цінуєш. Тоді життя одразу стане кращим.
Восени почалось те, що багато хто вважає пеклом. Це важко, це потребує нереальних зусиль, терпіння і, головне(!), бажання. Поставлено ціль, до якої НЕОБХІДНО дійти. І я вже на пів шляху до неї. Успіху мені:) Можливо, я досі рухаюсь далі тільки через те, що поруч потрібні люди, для яких, за будь-яких обставин, треба знаходити час.
Що стало головним висновком осені? Те, що в круговерті важливих (і не дуже) справ треба знаходити час для близьких, бо може прийти час, коли просто не буде тих, для кого можна буде знайти цей час.
Листопад і грудень принесли мені купу нових сподівань, знайомств, розчарувань, втоми, бажання вдосконалюватись, нові книжки, теплий чай і неймовірну музику. Чекала підтримки. Її було важко побачити, але, все таки, мені її давали.
Варто сказати, що цей період чомусь був найбільш плідним на дії.
А от висновків знайшлось аж 11! 

1) як Новий рік зустрінеш, так його ніколи не проведеш;
2) не допомагай нікому, бо на тебе все одно заб'ють;
3) роби все вчасно;
4) не намагайся розуміти когось, бо ніхто не намагається розуміти тебе;
5) зміни бувають двох видів - важкі для сприйняття і корисні;
6)
ті, з ким знайомий з дитинства, часто є десь дуже далеко, хоча живуть в сусідньому будинку;
7)
завжди є хтось кращий, ніж ти;

8) завжди є хтось, хто хоче використати/використовує  тебе;
9)
завжди є хтось третій;
10)
став коми, читай книжки, спи 8 годин, люби себе;
11
) ...Якщо достатньо довго йти своїм містом - не обов'язково навіть на південний схід, можна йти в будь-якому напрямку, треба просто довго й невідривно дивитися в небо поверх дахів, дерев і навіть хмар - рано чи пізно ваші Гори неодмінно вам покажуться.(с) Карпа.


Якщо зібрати це все до купи, то вийде щось таке: життя повне різних подій. Одні з них хороші, інші залишають погані спогади, але ніщо не повинно зупиняти тебе на шляху до чогось омріяного.

Отож, ставлю собі нові цілі,  а Вам бажаю неймовірно зустріти Новий 2015 рік, почати щось нове, завершити щось старе, мати купу приємних спогадів, частіше усміхатись, вірити в свої сили і, ГОЛОВНЕ, любити.

Дякую, 2014.
Привіт, 2015.

31.12.14р. 1:20am

неділя, 20 липня 2014 р.

***

Зараз на вулиці добре. Цілий день була спека, усі хотіли води: і рослини, і люди, і тварини... ніхто не знав куди сховатися, бо навіть в тіні було неймовірно душно і спекотно.
А зараз зовсім не так. Повіває приємний вітерець. Можна навіть накинути щось на себе, аби не замерзнути. Хоча, ця прохолода не дає замерзнути. Це надзвичайно приємно. У таку ніч зірки світять яскравіше і здається, ніби їх в сотні разів більше.
А ця шикарна тиша?! Вона аж ріже вуха. Чути шелест кожного листочка і трави, а моментами - стук власного серця.
У будинку навпроти не світиться у жодному вікні. Ніби й не дуже пізно. Ті, що вже сплять, багато втрачають. Але це, може, і добре. Так я чую лише своє серце, а якби не спали всі - не чула б навіть цього шелесту листя.
У таку погоду думається так само добре, як і в зливу, а тим більше грозу. Мільярди різноманітних думок, здається, не вміщаються в маленькій голові та літають навколо. Варто лише знайти потрібну чи цікаву і впіймати. Найчастіше думається про щось хороше, бо така погода просто не  дозволяє думати про щось інше. Гарна музика на фоні сприяє цьому всьому. Головне не заснути і не пропустити стільки цікавого.

Чую дуже далекий звук потяга і видно вогні літака. Люди подорожують ( може і ні, але мені хотілося б цього для них і для себе). Під балконом смачно пахнуть сливи ( майже достиглі), абрикоси, алича, яблука. Люблю цей запах, бо він одразу нагадує дитинство. І дуже люблю сусідку, яка посадила і вирощує це все диво. Я б спустилась зараз в цей сад і нарвала б собі цієї смакоти. Знаю, де тут росте солодка малина і смородина.
Мушу визнати, що це, мабуть, мій маленький рай. Тут завжди тепло і затишно. Тут завжди добре думається. Я знаю, що якщо я візьму блокнот і буду насолоджуватись цим всім обов'язково народиться щось хороше і приємне, і сторінки в блокноті ніколи не будуть пустувати.


субота, 19 липня 2014 р.

Сміливі завжди мають щастя

Вигадувати ідеальне життя, мріяти про щось перед сном, а потім, вранці, вставати і робити старі занудні речі... Остогидло! Та і навіщо це все? Ви вірите в фатум, в долю, в везіння? Я - ні. Раніше вірила, а зараз не вірю, бо не відчуваю їх дію на собі. Все змінюється тоді, коли я того хочу.
Насправді, ми просто не помічаємо того, що все стається через наші дії, а не тому, що так захотіли вищі сили. Простий приклад: чи не здається Вам, що новий матеріал з вищої математики "залізе" в голову тоді, коли ми його вивчимо, а не сам-собою. Чому тоді ми сподіваємося на долю і везіння в стосунках, наприклад? Ми віримо, що все станеться самостійно, без нашого втручання?

Ні, не так це все. Побачив те, що може принести тобі щастя - тримай. Тримай всім, чим можеш. Тримай скільки є сили. Досягати мети - ніколи не було легко. Тоді...просто потрібно докласти більше зусиль, потрібно хотіти ( мушу сказати, що бажання, мабуть, - найголовніше), треба вміти чекати (адже ніщо не прийде до мене, якщо я просто клацну пальцями), вміти не здаватись при першій невдачі, необхідно оцінювати свої можливості і продумувати все наперед, треба бачити ( уявляти) готовий результат, потрібно бути впевненим, сміливим...
Багато з вас зараз, цілком очевидно, подумали щось на зразок: " сама б спробувала, бо писати всі можуть!". А я поясню. Я пробувала. Я досягала. І тепер щаслива. Не настільки наскільки хотілося б, але, поки що, хай буде так.

Сміливі завжди мають щастя... (с) Іван Багряний
на замітку, любі.
   


19.07.14 р.     1:59am



середа, 9 липня 2014 р.

правила

Зараз все зовсім не так: кожен диктує свої правила, у кожного свої погляди, свої можливості та своє (!) розуміння реальності та ситуацій. Чому я повинна під когось підлаштовуватись? Може, я теж хочу диктувати свої правила? Може, я теж хочу, що мене слухались?
Правду кажуть: виживає сильніший. Я, наприклад, слабка (і фізично, і морально) і мені важко.  Важко знаходити спільну мову з реальними людьми (1 випадок з 10, коли таки знаходжу), важко знайомитись, важко прокидатись і вставати з ліжка щоранку (навіть влітку). Якби я була, хоча б морально, трохи сильнішою - все було б інакше: я б не запізнювалась, не розчаровувала б нікого, а в першу чергу себе. Розчаровувати себе - це, знаєте, не найкращий вчинок в житті.
Я забагато хочу. Іноді, я навіть не розумію чому і чого саме я хочу. Багато людей теж мене не розуміють. І це цілком нормально. Це зовсім недивно.  Що можна хотіти від них, якщо я сама себе не розумію?
Насправді, останнім часом, все, чого не вистачає кожному з нас - це розуміння. Кожен вважає, що знає як правильно і кожен думає, що правий саме він. Ні. Це не так. У нашому житті праві тільки ми: я у своєму, а він у своєму. Мої правила правильні лише для мене, а її - для неї. І жоден з нас не повинен підлаштовуватись під когось, а хтось не повинен підлаштовуватись під нас.
Все, насправді, не так важко, як здається, бо ніби: "Ця людина мені дорога, тому я буду робити все так, як і вона!". Неправильно це. Люди люблять сильних. А прийняття чужих правил - ніщо інше, як слабкість. Сильні виживають, сильні карабкаються в вгору, сильні ставляться свій прапор на вершині. Сильні - приклад для усіх. Хоча, знову ж таки, наслідування - прийняття чужих правил - слабкість.

четвер, 26 червня 2014 р.

День вперед, день назад...Яка різниця? Сьогодні я робила те, що робитиму завтра, а завтра буду робити те ж саме, що і позавчора.
Кожен день чимось нагадує усі попередні... та і майбутні. Чи не час щось змінювати? Час. Але ніхто не знає як і що. Дехто навіть не розуміє навіщо, бо все в нього і є і всього він досягнув... А хіба відсутність повторів, буденності не  досягнення? Варто задуматись, мабуть...
Їдеш в автобусі. І що ти бачиш? Нахмурені лиця ( а інколи навіть сплячі), тонну негативу і оцінюючі погляди. І так роблять всі. І навіть Ти ( так, той, хто це читає). Робиш так тільки тому, що так звик,хотів наслідувати з дитинства серйозних старших і тепер навіть не помічаєш, що робиш все так само, як і уся ця сіра маса. І ні. Я кажу "сіра", бо я знаю що бачу і відчуваю саме сірість, сирість і гниль, а не тому, що "сіра маса" - це опис людей, які все роблять однаково. Ці всі люди, як величезна грозова хмара, яка ніяк не може вилити всю воду, а люди - біль страх і невдоволення. Усім підходить бути, такою собі, губкою, яка всотує все негативне звідусіль. Насправді. У кожному з нас стільки поганих емоцій, що коли випаде цей "дощ" - "повінню" покриє всіх навколо. А тепер уявіть, що станеться, якщо ця "злива" почнеться у всіх одночасно? Це буде війна. Не фізична. Моральна. Кожен почне тиснути на іншого, поки слабший не витримає і зламається.
Тож моє головне питання до кожного: чи не час змінитись? Починати треба з себе і вбити в собі цей негатив, усміхнутись дитині чи допомогти бабусі, бо ти людина...
Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні. (В. Симоненко)

22.06.2014р.                                                                                                                            22:27

четвер, 19 червня 2014 р.

***

   Все просто. Ми б зробили все, аби бути з людиною, якій ми не потрібні та не помічаємо ту людину, яка завжди поруч. Все здається таким складним, але це все дуже і дуже просто.
   Ми б змінювали все. Ми б змінювали себе, все і всіх навколо, щоб тільки сподобатись комусь. Чомусь так повелося, що важлива думка всіх навколо. МИ хочемо виглядати гарно, впевнено. В кожній компанії у нас своя маска...а навіщо? Хороший знайомий сказав мені: "Якщо людина хоче на тебе не реагувати, то хоч лусни від старань. Людина не поміняється". А й справді. Але чому тоді ми хочемо і можемо змінитись заради когось? Я лише зараз усвідомлюю свою величезну помилку в цьому. І, дякую, за це, до речі, цьому ж хорошому знайомому. 
   Може досить бути кимось розумнішим/красивішим/цікавішим/веселішим, ніж ти є? Навіщо це? Ніхто ніколи не буде цінувати твоїх змін. Якщо хочеш змінюватись, то лише самовдосконалюватись. Тільки так і ніяк інакше. Розвивати себе. РОЗВИВАТИ, а не змінювати. Бо зміни рідко несуть за собою щось дійсно вартісне. 
  У кожного з нас завжди буде кілька людей, для яких ми будемо дивом, щастям, всесвітнім втіленням добра і розуміння. І цих людей треба цінувати. Хоча ні... для початку їх треба помітити, а тоді цінувати, часто обіймати, говорити, що цінуєте, любите, намагатись бути СОБОЮ для них і для себе, в першу чергу. І більше нічого. І більше ні для кого.

вівторок, 10 червня 2014 р.

треба

Мені треба, щоб я могла ділити з кимось сидіння в маршрутці і навушники. Щоб я мала з ким бігати під дощем і співати, навіть, якщо немає голосу.

Мені треба, щоб мене виганяли спати. Щоб кричали на мене, коли я взимку без шапки, а восени - без парасольки. Треба, щоб хтось турбувався чи я їла і чи тепло одягнена, бо можу захворіти... І, клянусь, якби в мене була така людина, я б кожного дня робила щось на зразок пропущеного обіду, бо коли тебе сварять через таке - це божественно.

Мені треба, щоб мені телефонували, якщо втраплять в халепу, а потім дякували смачнющою кавою-латте і круасаном з вишневим джемом.

Мені треба, щоб мене могли і хотіли слухати. Я говорю не так часто і не так багато, але тоді, коли говорю - хочу уваги. Хочу, щоб мене розуміли, допомагали і підтримували.

Мені треба, щоб можна було сісти і помовчати. І це було б цікаво, приємно. Щоб все було зрозуміло без зайвих слів, емоцій...просто мовчанка і все зрозуміло.


Мені не треба, щоб хтось читав це все і казав, що все ще буде.

І так буде. Я знаю, бо чому ні?