Мені треба, щоб мене виганяли спати. Щоб кричали на мене, коли я взимку без шапки, а восени - без парасольки. Треба, щоб хтось турбувався чи я їла і чи тепло одягнена, бо можу захворіти... І, клянусь, якби в мене була така людина, я б кожного дня робила щось на зразок пропущеного обіду, бо коли тебе сварять через таке - це божественно.
Мені треба, щоб мені телефонували, якщо втраплять в халепу, а потім дякували смачнющою кавою-латте і круасаном з вишневим джемом.
Мені треба, щоб мене могли і хотіли слухати. Я говорю не так часто і не так багато, але тоді, коли говорю - хочу уваги. Хочу, щоб мене розуміли, допомагали і підтримували.
Мені треба, щоб можна було сісти і помовчати. І це було б цікаво, приємно. Щоб все було зрозуміло без зайвих слів, емоцій...просто мовчанка і все зрозуміло.
Мені не треба, щоб хтось читав це все і казав, що все ще буде.
І так буде. Я знаю, бо чому ні?
Немає коментарів:
Дописати коментар