Я не люблю того, як ти влазиш в мою душу, в мої думки. Ти ніби і не робиш того свідомо, але це нічого не міняє. Ти просто всюди: в думках, в серці, в натовпі, в уяві, в реальності, в телефоні, онлайн, оффлайн, поза зоною і в зоні досяжності... Знаєш, це вже нестерпно.
Я хочу хоча б на хвилину викинути тебе з себе, але замість того пишу це, думаючи про тебе. Тобі мене, мабуть, важко зрозуміти. А може і легко, адже я не знаю, що і до кого ти відчуваєш.
Я вже роблю все так, як ти: вдихаю повітря, ходжу, сміюсь, дивлюсь...це також нестерпно, бо впізнавати тебе в собі - це, мабуть, не найкраще відчуття, яке я коли-небудь відчувала.
При одній-єдиній, секундній думці про тебе по мені починаються бігати мільярди мурашок.
Чого я ще не люблю? Не люблю свою прив'язаність до людей і до тебе. Коли людини поруч немає, а ти думаєш, любиш, чекаєш, мрієш про зустріч... Не люблю свою доброту, бо я допомагаю всім, а сама не отримую нічого в замін, окрім фальшивих слів і лестощі. Не люблю осінь. Не люблю дощ. Не люблю понеділки. Не люблю сірі ранки. Не люблю пенсіонерів в маршрутках. Не люблю ремонт. Не люблю мити посуд. Не люблю безсонні години за комп'ютером. Не люблю людей, які добрі до мене тільки тоді, коли їм це потрібно. Не люблю сметану і печінку. Не люблю образи. Не люблю, коли багато говорять. Не люблю пісні, які грають у водіїв машин/маршруток. Не люблю продавців, котрим тільки копійки і подавай. Не люблю багато речей. Зате...люблю тебе. І мені цього вистачає.
Немає коментарів:
Дописати коментар